Подiлитись
Сьогодні Україна є найбільш замінованою країною світу. Станом на весну 2025 року, 23% наших територій залишаються небезпечними. Розмінувати таку площу самотужки не змогла би жодна держава. Єдине рішення — шукати друзів, партнерів, просити про допомогу.
Програма «Дивись під ноги!», яку Фонд Східна Європа реалізував у перший рік великої війни за підтримки DanChurchAid, — один із кроків, що робить українську землю знову безпечною. Однією з активностей було навчання для поліцейських, лісників, бійців тероборони з різних регіонів України — від чернігівських лісів до степів Херсонщини. Протягом трьох днів інструктори ДСНС вчили їх, як розпізнавати вибухонебезпечні предмети й бачити небезпеку раніше, ніж вона встигне завдати шкоди.
Це — історії людей, які пройшли навчання — від невизначеності до впевненості. Тих, хто навчився не лише самому дивитися під ноги, а й допомагає з цим іншим.
Колишніх саперів не буває, проте не думав, що моя країна колись опиниться у війні й мені на пенсії треба буде оновити професійні навички. Ми з другом Валерієм — сапери. Разом училися, разом служили, а потім спільно заснували охоронну компанію. Коли почалася повномасштабна війна, нам було вже за 55 років, але сидіти спокійно вдома ми не могли. Вирішили допомагати знаннями й руками — розширити напрям роботи й займатися розмінуванням.
Я потрапив на курси ідентифікаторів у Переяславі. Лекції, практика, молоді інструктори з ДСНС, які знали кожен запобіжник і болтик на вибухівці. Дивився на них — і дивувався: це професіонали нового часу. Я наче повернувся в юність, в училище. Але тепер на вулиці була справжня війна, інші боєприпаси й інша відповідальність. Мене тоді найбільше вразило те, що люди різного віку, з різних сфер приходили вчитися, бо хотіли допомогти.
Після навчання повернувся в рідну громаду на Київщині. Перший виїзд був на город, де знайшли стару гранату Ф-1 ще з Другої світової війни. Другий — у ліс, де жінка, яка збирала гриби, натрапила на сучасну мінометну міну. Ті випадки стали для мене точкою неповернення. Наша компанія отримала сертифікацію із семи процесів гуманітарного розмінування — від інформування населення до розмінування акваторій.
Ми почали з нуля, а тепер у нас в команді із десяток людей. Серед них є дівчина, Анастасія, — вона водолазка та саперка-кінологиня. Я питаю її: «Не боїшся?», а вона відповідає: «Ні. Якщо не я, то хто?».
Наша команда — це колишні сапери, з власними історіями. В одного з хлопців — тисячі знешкоджень вибухонебезпечних предметів. Маємо невеликий роботизований комплекс, що допомагає знаходити касетні елементи в полях, працюємо з дронами, які дають карти магнітного поля озера.
Якщо хочете зрозуміти, як працюють водолази, то зайдіть у кімнату, вимкніть світло й спробуйте там щось знайти. Ось так працює розмінування акваторії. Тут дієвий тільки тактичний метод, тобто ми руками обшукуємо пів гектара озера. Це довга, повільна й уважна праця.
Ми не тільки розміновуємо, а й навчаємо та інформуємо. Понад 500 дітей вже почули від нас: «Не підходь, не чіпай, подзвони 101». Мене вразив випадок, коли я розповідав про розтяжки, а одна дитина підняла руку зі словами: «А ви знаєте, якщо розтяжка, то десь поряд є міна?».
Можливо, коли хтось чує слово «сапер», то уявляє сталевий шолом і сухі формулювання в інструкціях. Проте для мене це — про внутрішнє світло, що не гасне. Бо ти знаєш: якщо не я, то хто? Наша мотивація проста: люди просять — і ми не можемо відмовити. Більшість робіт виконуємо безплатно — перевіряємо поля й пляжі. Громади не завжди спроможні надати на це гроші, але дорослі й діти мають без страху гуляти, плавати, жити в себе вдома.
Я люблю говорити про роботу сапера як про хірурга землі. Може, це звучить пафосно, але наша земля та акваторія потребують хірургів — людей, які не бояться.
Я вже колись залишила дім і втікала від війни — з Луганська, у 2014 році. Але почала нове життя, отримала нову роботу в ірпінській поліції. Здавалося, що все поступово стає на місця. Проте доля любить ходили по колу — і знову повернула мене служити в поліції на Луганщину, в Сіверськодонецьк. Там я зустріла ранок 24 лютого 2022 року — допомагала місцевим евакуюватися. Досі пам’ятаю гуркіт евакуаційних потягів, які везуть у невідомість задумливих дорослих та зляканих дітей.
У березні 2022 року, за вислугою років, я пішла на пенсію. Ми з родиною виїхали в Ірпінь, чоловік пішов до муніципальної варти, я також не сиділа на місці. У звільненому місті окупанти залишили снаряди, уламки, розтяжки під ногами. Людям було небезпечно повертатися до власних домівок через загрозу натрапити на небезпеку.
Нас зібралася група волонтерів-активістів: не військові, не сапери — просто ті, хто не міг дивитися, як діти граються біля нерозірваних снарядів. Ми їздили містом, збирали все небезпечне, що могли знайти. Але потім зрозуміли, що нам треба більше знань. Із двома товаришами поїхали на навчання від Фонду Східна Європа. Серед 30 людей в групі було лише двоє жінок. Нас возили в ліс, де інструктори показували пастки війни, сховані серед сосен. Пам’ятаю, як одного разу випадково зачепила нитку між деревами. Серце впало в п’яти, потім — гучний ляск. Це була лише демонстрація реальних наслідків, але страх ми відчули справжній. Той тренінг навчив мене цінувати кожну мить, коли земля під ногами — не пастка. Адже інколи один неправильний крок може коштувати життя.
Після закінчення навчання ми створили Фонд гуманітарного розмінування в Ірпені. Офіційно моя посада — інженер з охорони праці. Крім ідентифікування, я ще згодом навчилася розміновувати.
Інколи мене питають, чому я обрала саперську справу. Це через батька: він ріс у 1950-х, у часи відлуння Другої світової. Маленьким хлопчиком знайшов підривник від гранати, який вибухнув і травмував йому руку. Усе життя він потім жив із цією травмою. А зараз я бачу, як такі історії повторюються.
Ми з командою працюємо не лише в Ірпені, а й виїжджаємо в міста поблизу. Одного разу жінка в себе на порозі будинку побачила діру й запанікувала, що це може бути. У цій дірі ховався снаряд, що дивом не вибухнув. Якби вона зробила ще один крок, то могла б загинути. Інша родина повернулася додому після деокупації й помітила на запиленому дитячому піаніно сліди від рук. Ми підняли кришку, а там — розтяжка. Страшно уявити, що було б, якби дитина натиснула хоча б на одну клавішу. Я тоді довго не могла заснути.
Найстрашніше те, що ці речі на вигляд дуже буденні. Пам’ятаю, як ми з командою розповідали школярам про небезпечні предмети, показували їх на слайдах. Раптом один хлопчик піднімає руку й вигукує, що в нього є таке вдома на полиці. Ми хутко виїхали перевірити — й виявилося, що в нього серед книжок лежить бойовий підривник.
Дехто думає, що це дітей треба вчити бути уважними, але навіть дорослі на деокупованих територіях не бояться ходити в ліс по грибочки, мовляв, «там пробіг наш песик, значить безпечно». Але, шукаючи гриби, можна знайти розтяжку. Я більше в ліс ні ногою, та й інших прошу не ходити в місця, які пам’ятають війну.
Ми всі вчимося жити серед суцільної небезпеки, проте нас може врятувати уважність. Повномасштабна війна триває майже чотири роки, але ми досі знаходимо снаряди Другої світової. Кожен виїзд — небезпечний, але ми розуміємо, що на нас лежить відповідальність за врятовані життя.
Мрію, щоб колись усі ці історії стали просто спогадами, а в лісі замість розтяжок були гриби.
Я — киянин. Закінчив військову кафедру в університеті, тож мав вишкіл і звання офіцера запасу. Проте обрав цивільну професію: працював тренером бойових мистецтв, учив дітей дзюдо — як падати, вставати після удару й не піддаватися страху. Неочікувано, але саме дисципліна стала мені в пригоді на фронті.
Після початку повномасштабної війни я долучився до тероборони. Розумів, що хочу бути корисним державі, а також що знання про боєприпаси можуть врятувати життя. Так і опинився на курсі з ідентифікації вибухонебезпечних предметів. Коли курс розпочався, нам сказали відразу: «Ви — не сапери, ми вас не будемо вчити розміновувати. Ви просто люди, які будуть мати більше знань, ніж решта. Ви зможете розбиратися в тих чи інших боєприпасах». Рятувальники розповідали нам теорію, а потім повели до лісу, щоб наочно показати, які на вигляд пастки, де найчастіше ховаються міни.
Хоча я не сапер, але на різних ділянках фронту дотичний до роботи з вибухонебезпечними предметами. Нині я командир невеличкого окремого підрозділу — окремої роти дальнього ураження. Ми займаємося розвідкою, зокрема з допомогою дронів вражаємо противника в тилу. Те, чого я навчився, неодноразово нас рятувало: ми з побратимами знаходили нерозірвані снаряди й викликали саперів. Я навчився головного: якщо ти не сапер — не чіпай, не наближайся, навіть не думай торкатися невідомих предметів. Ворог використовує хитрі схеми: пастки, мінування логістичних шляхів, скидає дрібні боєприпаси з БпЛА. Найбільш вразливі — ті, хто працює на землі, фермери, люди в деокупованих містах і селах. Саме їм треба нагадувати прості правила безпеки: не торкатися, позначити місце, повідомити ДСНС.
Будь-який страх нівелюється знаннями. Коли ти розумієш і знаєш більше, то починаєш ставитися до всього із холодним розумом.
Ця історія є частиною книги «П’ятничний лист», прочитати книгу можна за посиланням.