Текст: Юлія Суркова
Ілюстрації: Марина Кізілова, фото Фонду Східна Європа та партнерів

Бий, біжи, замри — три класичні реакції на стрес, які виділяють психологи в усьому світі. «Та під час війни українці вигадали четверту, — усміхається Ольга. — Це — допомагай!»

Про цю реакцію Ольга Молоко знає із власного досвіду. Для неї і для всіх її колег «допомагай» стало гаслом на довгі місяці повномасштабної війни. Ольга згадує 24 лютого 2022 року, сидячи під жовто-блакитною картиною, що нагадує український прапор, у світлому офісі в Києві. За вікнами історичної будівлі в центрі столиці шумно — починається робочий день.

Сьогодні Ольга очолює Кластер гуманітарної допомоги та відновлення у Фонді Східна Європа. Кластер, який виріс завдяки екстреним програмам порятунку й допомоги українцям, що розгорнулися в перші дні вторгнення.

— Потоки людей рухалися з лінії фронту. Ракети летіли по всіх регіонах країни. Ніхто не знав, скільки часу це триватиме.

— Тисячі людей у перші дні війни проводили по кілька діб у дорозі. Ми просто хотіли зробити все, що могли, — допомогти. Дати людям у дорозі трохи комфорту: місце, де можна поспати на чистій білизні, попрати речі, просто перепочити й видихнути. Ми хапалися за все, що було в наших силах. Так усе й почалося, — додає Тетяна Мазур, керівниця Офісу управління проєктами Фонду Східна Європа.

Тоді команда Фонду ще не знала, що невеликий хаотичний проєкт із облаштування транзитних шелтерів переросте у великий гуманітарний напрям, який охопить майже всю країну. Та часу думати не було — треба було діяти.

— Усі тоді були в стані стресу. Ніхто не мислив категоріями великих стратегій, це був режим швидкої допомоги. Ми возили фури гуманітарки, допомагали медикаментами, їжею, психологічною підтримкою. Координували, збирали кошти, розповсюджували допомогу, — пригадує Тетяна.

Війна триває вже четвертий рік. Гуманітарна допомога все ще потрібна, але працівники Фонду тепер точно знають, як її надавати ефективно, злагоджено й людяно.

Швидке реагування

Початок 2022 року Ольга пам’ятає детально — і не лише через вторгнення. Вона тоді не працювала, поринувши у декрет, та час від часу бачила в робочих чатах тривожні повідомлення. Всі довкола говорили про те, у що ніхто не хотів вірити: на Україну чекає велика війна.

— Коли на Київ почали летіти ракети, моїй старшій дитині було три з половиною роки, а меншій — не було й пів року. Ми виїхали до Луцька, де мої батьки прихистили ще дві сім’ї. Тобто в одному будинку нас було одинадцятеро. Вважайте, мали власний шелтер.

Оля згадує той період із хвилюванням, але й теплом. Вона бачила, як лучани допомагали переселенцям: підходили просто на вулиці чи навіть у перукарні, питали, чи потрібен прихисток або теплі речі. Це спонукало допомагати й самій — робити те, що вона вміє найкраще. Між годуваннями дитини Оля знову почала активно долучатися до роботи Фонду: шукати кошти, донорів, партнерів. Організація вже мала досвід допомоги внутрішньо переміщеним особам ще з початку війни на сході України. Тоді й сформувалися перші контакти з волонтерськими організаціями.

— Звичайно, ще у 2014–2015 роках у нас уже з’явилися програми підтримки переселенців і надання психологічної допомоги. Але це були радше точкові ініціативи, а не масштабні гуманітарні програми. Також ми постачали медичне обладнання до госпіталів, які лікували військових і ветеранів.

Оля раптом усміхається: пригадує, як медики з госпіталів, куди Фонд постачав обладнання, часто вітають її зі святами. Це означає, що про них пам’ятають — і що те обладнання працює й досі.

Ініціативи часів війни на сході дали команді розуміння, із чим доведеться зіштовхнутися. Але до масштабів великої війни ніхто не був готовий.

— Звісно, більшість наших напрямів через повномасштабну війну потребували змін. Наприклад, на платформі для роботи з громадами актуальним стало оповіщення про повітряну тривогу, а не електронні петиції. Ми почали працювати в такому собі emergency-стилі. Збирали кошти, де тільки могли. Зверталися до всіх — до постійних партнерів і до організацій, з якими колись перетиналися. Запустили краудфандингову кампанію, що для нас було нетипово. Ми просто хапалися за кожну можливість.

Тетяна пояснює: зазвичай Фонд працював із чітко спланованими програмами фінансування — з визначеними термінами, цілями, складною звітністю та високою прогнозованістю. Але після 24 лютого довелося перейти до більш адаптивної та гнучкої роботи. В умовах невизначеності новий, «воєнний», стиль роботи був для всіх трохи диким. Так у програми транзитних шелтерів для біженців, яка мала назву «Шелтер», з’явилася неофіційна приставка — «Дикий» (бо «самозародився», бо на той момент ще бракувало розуміння, як працювати з гуманітарними проєктами, бо правила доводилось впроваджувати й тестувати на ходу).

— «Дикий Шелтер» — це внутрішня назва. Вона виникла як напівжарт, але дуже точно передавала стан, у якому ми всі тоді працювали, — пояснює Тетяна Мазур.

Тетяна була залучена до проєкту «Шелтер» із перших днів. І зізнається: поки через проєкт рятувала українців, що втратили дім, він урятував і її саму.

— Можливість працювати, бути корисною, відчувати, що в нас справді виходить, — це дало моральні сили пережити перші дні війни. І стало мотивацією лишитися в країні, не виїжджати за кордон, бути поруч із сім’єю. Це було правильне рішення. Я отримала нову програму, сильну команду, і все це дуже підтримувало. Тож, звичайно, проєкт вплинув на всіх нас і на Фонд загалом, — згадує Тетяна.

До роботи над гуманітарним напрямом долучилося багато людей з Фонду. А також — партнерські організації, які раніше співпрацювали з Фондом і відгукнулися на клич: «Хто готовий допомагати і як?».

Друзі Фонду — ті, з ким Фонд працював раніше, і ті, хто підтримували його діяльність, — відгукувалися одразу і з великою вдячністю. Початок війни був періодом паніки та розгубленості, тож коли відомий Фонд, який зумів швидко організувати команду та напрями допомоги, виходив із пропозиціями співпраці, це для багатьох партнерів (донорів та грантерів) ставало рятівним колом.
Вони долучалися до закупівлі чайників, мультиварок, пральних машин, організовували постачання медикаментів, їжі, одягу, вибудовували логістику — робили безліч життєво важливих речей одночасно.

— Проєкт «Шелтер» почався з того, що ми взялися видавати гранти партнерським організаціям, які допомагали людям, що перебували три-п’ять днів у дорозі. Щоб людина, яка тікає від війни, могла зупинитися, виспатися на чистій постелі, поїсти гарячої їжі, відчути себе в безпеці.

Тетяна каже, що іноді шелтери облаштовували у зовсім неочікуваних місцях. Найбільше їй запам’ятався середньовічний костел у Шумську, що в Тернопільській області, — там навіть посеред війни панувала атмосфера спокою.

Кожна заявка — як крик про допомогу

Влітку 2022 року, всього через  кілька місяців після початку повномасштабного вторгнення, Фонд Східна Європа зумів налагодити співпрацю з кількома великими міжнародними донорами. Було залучено фінансування з Франції та Данії, а вже у червні Фонд став партнером ООН. Це відкрило нові можливості для масштабнішої допомоги, а разом із ними — й нові виклики.

Фонд почав шукати організації з різних регіонів України, щоб підтримати громади, які постраждали від війни. На конкурс, де переможців могло бути лише двадцять, подалися триста п’ятдесят учасників.

— Це були здебільшого деокуповані громади або ті, які дуже постраждали від перших місяців війни. Кожна заявка просто кричала про якусь нагальну потребу. Це було надзвичайно складне рішення, — згадує Оля.

Під час конкурсу вона разом із колегами провела десятки інтерв’ю з організаціями, які дійшли до фіналу. П’ять-шість відеозустрічей на день, за кожним проєктом — живі, неприховані людські історії.

— Ми бачили через екран, наскільки життя цих громад перевернулося і як сильно вони хочуть допомогти своїм людям. Пам’ятаю організацію з Харківщини: у їхній громаді вбили сільського голову, частина людей залишилася в окупації, частина — змогла виїхати. І жінка з локальної організації, яка раніше займалася парками та дитячими майданчиками, почала турбуватися про мешканців громади. Вона написала заявку, опікувалася переселенцями — і врешті їхня громада отримала фінансування на гуманітарну допомогу.

Майже 100 %

Восени 2022-го, коли до присутності великої війни довелося звикнути, Фонд перейшов від швидкого реагування до системної роботи з гуманітарним напрямом. Так «Шелтер» перестав бути лише програмою про транзитні прихистки — і перетворився на окремий великий напрям діяльності.

Більшість співробітників Фонду, залучених до нього, восени змогли повернутися до Києва. Робота закипіла з новою силою. Та одночасно з масштабуванням доводилося вирішувати й зовсім дрібні, але не менш важливі питання. Як-от історія з пластиковими контейнерами, згадує Оля:

— Це, можливо, звучить дивно, але в нас було дуже довге листування з партнером щодо стандартного набору непродовольчих товарів, які роздавали у прифронтових громадах. Там були каструлі, постіль, господарські товари… Ми ж просили додати харчові контейнери. Бо в прифронтових громадах Харківської області було (та й досі залишається) багато покинутих домівок, розвелося безліч мишей, і вони виїдали все, що могли. Люди отримували продуктові набори — але не мали де їх зберігати. Тож локальна організація, яка отримала від нас грант у межах програми, й просила про ці контейнери. Ми пояснили донору, що це реальна локальна потреба. І нам вдалося дати людям те, що їм дійсно було потрібно.

Зовні незначна деталь допомоги насправді важила багато. Бо це означало, що великі фонди чують людей на місцях. Після контейнерів подібним запитом стали лопати й аграрні інструменти для прифронтових громад.

— Росіяни забрали в людей лопати й вила — усе, чим можна було копати окопи. Загалом грабували будівлі, виносили все. Люди залишилися з клаптиком землі, але без жодного інструменту, — каже Оля.

Заради таких простих, але важливих речей — лопат чи контейнерів, — Фонду іноді доводилося змінювати й спрощувати складні бюрократичні процедури, адаптовувати правила гри. «Шелтер» став проєктом, який не лише допоміг та підтримав сотні партнерських організацій — він змінив сам Фонд, який навчився реалізовувати гуманітарні програми.

Тетяна підтверджує: за час проєкту Фонд не тільки підтримав сотні партнерських організацій, а й суттєво змінився (і виріс) сам. Рятуючи інших, «Шелтер» зумів врятувати сам Фонд — задав ціль і дав команді чим зайнятися у перші тривожні місяці, а також показав закордонним партнерам, що українські організації можуть ефективно працювати навіть під час війни.

— Гуманітарні програми допомогли нам усім залишатися залученими. У перші два місяці повномасштабного вторгнення ми працювали без упину, щоби втриматися на плаву. І вже на третій місяць узялися за великі програми. Реалізовували по триста грантів одночасно — і досягли 96 % виконання! Коли починали, думали, що навіть 70 % буде чудовим результатом. Тож це перевершило всі очікування.

Сьогодні вся команда, що працювала над «Шелтером», розуміє: цей проєкт зміцнив репутацію Фонду й розширив його можливості. Але, озираючись на чотири роки шляху, Оля зізнається: тоді ніхто про це не думав.

— «Шелтер» стався абсолютно природно. Ми просто не могли діяти інакше або взятися за щось інше. Здавалося, що, крім надання допомоги, інших напрямів просто не існує. І ми пішли цим шляхом. Думаю, він був правильним.

Дізнатися більше і прочитати книгу «П’ятничний лист» можна за посиланням.