Текст: Олена Лівіцька

Фото: Данило Павлов, Валентина Поліщук

Початок червня 2023 року. Визволений ще з осені Херсон —  у воді. Росіяни підірвали дамбу Каховської ГЕС, відтак місто і ще майже сотню населених пунктів накрила катастрофа. Тисячі людей рятуються від води, від біди. Допомагати їм кинулися такі ж люди. Водночас росіяни продовжують обстріли. Та це не спиняє тих, хто хоче допомогти.

Вервечка автомобілів із човнами та речами, які могли знадобитися людям в епіцентрі катастрофи, від світанку тягнеться дорогою на Херсон у перший же день після підриву. 

Десь у цьому потоці їдуть автівки з Київщини. В одній із них за кермом — бізнесмен Олег Діброва. Поруч у салоні його компактної «Хонди», як завше, слухняно сидить фокстер’єрка Плая. Олег координує цей херсонський вояж волонтерів, які щойно завершили вишкіл у навчальному центрі ДСНС на Оболоні в Києві, де вчилися рятувати професійно і бути максимально корисними. 

Організувати навчання взявся Всеукраїнський громадський центр «Волонтер», в якому Олег та його друзі ще з часів створення у 1997 році, і він є головою наглядової ради та координатором проєктів. 

На поклик відгукнувся Фонд Східна Європа і взявся фінансувати ініціативу в межах програми «Спільнодія», яку впроваджував у партнерстві з Українським незалежним центром політичних досліджень і ГО «Разом проти корупції» коштом Європейського Союзу. У Державній службі України з надзвичайних ситуацій радо погодилися на таку співпрацю, бо як ніхто розуміли її сенс.

Мусимо з цим справитися

Щойно почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року, росіяни окупували Каховську ГЕС, українську гідроелектростанцію на річці Дніпро. У жовтні того ж року стало відомо: дамба й агрегати ГЕС у Херсонській області заміновані, а в разі підриву вода швидко поглине понад 80 населених пунктів. Це загрожувало життю і здоров’ю сотень тисяч людей. 

Підрив стався о 2:50 ночі 6 червня 2023 року, це призвело до викиду 18 кілометрів кубічних води за наступні три-чотири доби. Воєнний злочин спричинив масштабну екологічну катастрофу. За міжнародним законодавством, руйнування гребель заборонено, навіть якщо вони є військовими об’єктами. Але росіяни ігнорують міжнародне право у війні з Україною. 

Наступні дні у зоні лиха тривала евакуація людей та домашніх тварин. Довгий час громади не мали доступу до чистої води. Розбирати завали та долати наслідки підтоплення місцевим допомагали люди з усієї країни, та навіть — світу.

Підрив дамби Каховської ГЕС — історія не тільки про екоцид та його наслідки. Це ще й чергова історія про суспільну небайдужість. То були дні, коли що таке волонтерство в Україні та для українців, його роль і сенс були очевидними як ніколи. 

Серед тисяч тих, хто кинувся допомагати, були й ті, кого натоді згуртувала одна з перших волонтерських організацій уже незалежної України — ВГЦ «Волонтер». Не тому, що вони ставили за ціль опинитися в епіцентрі катастрофи, а тому, що майже 30 років займаються тим, що пропагують волонтерство і навчають цього. 

Люди «Волонтера» ніколи не є байдужими там, де треба допомагати безкоштовно. Так було і того разу, каже заступник голови ради центру «Волонтер» Дмитро Дорошок. 

Навесні 2022 року, щойно Збройні сили звільнили Київську область, безліч українців кинулися розбирати завали, чистити, відновлювати села і міста після руйнації.

— То був поклик, порив: усі просто приходили й щось намагалися робити. Натоді рятувальникам замість того, щоб займатися деблокуванням чи розбором завалів, часто доводилося відганяти людей, які наражали себе на небезпеку, бо діяли неправильно. Народу сила-силенна, відтак ми розуміли: мусимо з цим справитися, бо це добре, що вони активні й готові до всього, але треба всіх — навчити, — згадує Дмитро.

Саме в той час, розповідає він, Фонд Східна Європа підтримаввирішив підтримати діяльність центру «Волонтер» і долучивти їх до свого великоїго програмипроєкту «Спільнодія», яку запустили за підтримки Європейського Союзу. Тим паче Фонд уже співпрацював із ДСНС, такий досвід мали й у «Волонтері». Тож пазли зійшлися. 

Дмитро — менеджерив, Олег і сам пішов учитися. Обох іще в юності звело волонтерство. Спершу Олег Діброва був одним з учасників скаутських таборів, які організовував Дмитро, наступного року вже — інструктором. Згодом разом їздили переймати волонтерський досвід до Німеччини, писали проєкти й втілювали їх, розвивали організацію. І хоча кожен у дорослому житті займався своїм, час від часу спільні проєкти зводили друзів. 

Війна застала обох на Київщині. Діброва на момент вторгнення був у Бучанському районі, Дорошок — у Києві. Подбали, щоб родини були у безпеці, самі ж — за роботу. Дмитро — переформатовував діяльність центру і допомагав людям, які виїжджали із міст і сіл, де тривали бої. Олег — пішов у добровольці й готувався відбивати напад росіян на його рідну Київщину. 27 березня підписав контракт на службу, проходив навчання рятувальників у перерві між чергуваннями. Дивувався і тішився людьми, які були поруч. 

Готували невеликими групами по 10-15 людей. За два тижні кожна група отримувала знання про мінну безпеку, рятувальні, пошукові роботи, дізнавалася, як працює ДСНС. Вчили, як поводитися з невідомими предметами. Якою має бути перша медична допомога і допомога психологічна, коли в людини шок: вибух, смерть поруч, тривога.

— Ми навчили близько 300 добровольців. Може, це і трошки лайтовіше, ніж працюють рятувальники, але це люди, які точно зрозуміють, як треба допомагати. Усі абсолютно різні — і за віком, і за соціальним статусом. Наприклад, Денис, який зі мною їздив у Херсон, тоді заледве мав 18. Найстаршим був чоловік, який зараз відкриває музей волонтерства, йому за 60. Це — люди з цінностями. Приємно працювати з такими й просто зустрічати таких, — каже Олег Діброва. 

У січні 2023 року почали, а влітку того ж року закінчили цей проєкт. На момент трагедії з Каховською ГЕС частина волонтерів уже пройшли навчання, хоча в інших вони тривали.

Діброва

Олегу — 45. Більшу частину свого життя працював з автомобілями. Продавав їх для офіційних брендів, заводив на ринок. Займався всім, що з цим пов’язане. Був період, коли він, інженер за освітою, навіть мав невеликий галерейний бізнес.

Військовими були його дід і його батько. Ріс Олег у звичайнісінькій родині: не те щоби його змалку виховували воїном, але на власних прикладах учили ухвалювати рішення. Тут Олег часом згадує історію про своє прізвище Діброва: його діда колись записали на російський лад: мовляв, як військовий в СРСР може бути Дібровою? Тільки — Дібров! Але коли народився Олег, батько не полінувався піти й повернути прізвище в родину. Саме тому Олег — знову Діброва. Ходив до української школи в Києві («трохи дисидентської»). Їздив у скаутські табори. Вчився у КПІ. Одружився і має двох синів. Нині служить у підрозділі ППО на Київщині. 

Олег був приголомшений, коли в лютому 2022-го росіяни наближались до рідного йому Бучанського району під Києвом. У перший же день узяв мисливську рушницю і пішов у місцеву тероборону (яку тоді ще навіть так не називали). Чекали росіян із півночі та чергували.

Але що б Олег не робив у житті, час від часу повертався в соціальні проєкти, у волонтерство, в яке поринув зі студентських часів. Люди з «Волонтера», каже він, — найближчі люди й під час війни. 

У 2022 році він відчув: друзі — поряд. З ними організовували переправу на інший бік річки Ірпінь, коли на ній підірвали міст, щоб зупинити наступ російських військ на Київ. Допомагали людям виїхати, розбирали завали на місцях прильотів. Робота кипіла, аж допоки Київщину не деокупували. Саме в той період Олег зрозумів, що людям, які кидаються волонтерити, треба «допомогти допомагати» — не дати натовпу заважати самим собі. Тоді й придумали проєкт про рятувальників-добровольців. 

Ніхто нікого не кликав
Щойно Олег дізнався про підрив дамби, став думати, що може взяти в Херсон із собою: весла, човни, теплі речі, їжу. Поміж тим автоматично написав у чат групи, яку створили для тих, хто проходив навчання у ДСНС. Мовляв: їду, раптом би ще хто хотів, то приєднуйтеся. 

Уже на 21:00 у день підриву було зрозуміло: в Херсон їде кілька екіпажів. Люди у чаті писали: і я, і я, і я. Ніхто нікого зумисне не кликав. Просили: візьміть із собою броніки чи що в кого є для захисту.

Він і досі іноді відкриває у себе на телефоні чи не перше фото з тих херсонських вояжів. Ось — вони на автозаправці на виїзді з Києва в напрямку Одеси. Шоста ранку. Хтось запропонував селфі на згадку. Олег дістав телефон. Поруч — Олексій, Кім, Сергій, Костя. За мить сядуть у машини й рушать. Але це далеко не всі, хто їхав у тих екіпажах. Хтось приєднувався безпосередньо в дорозі. 

Де ночуватимуть, що робитимуть — ще не знали. Усе це з’ясовували, поки добиралися: у Києві з офісу ГО «Волонтер» допомагали скоординуватися із волонтерами Миколаєва та Одеси, через них — Херсону. Діяли старі, напрацьовані роками зв’язки. А поміж тим Олегова «Хонда» уже в’їжджала у місто, яке поглинала вода. 

Херсон звільнили від окупантів у листопаді 2022 року. Ще на об’їзній Олег найперше помітив жовті бігборди з того часу: «Рідні, ви вільні!». 

Поза бігбордами зринало зранене війною місто. Розбитий «Епіцентр», понищений уламками асфальт, на вулицях — військові, поліція і волонтери. Вода прибувала. На АЗС люди підпливали човнами.

Поруч притихла навіть Плая. Олег часто бере собаку із собою на службу. Каже, вона є «психологом підрозділу». А ще не дає заснути під час нічних чергувань, передбачає обстріли. У такі моменти вірить, що Плая рятує життя військових і тих, на кого в цей момент можуть летіти ракети. У Херсоні Плая теж усіх заспокоювала.

Олег нервував, бо екіпажі затримувалися в дорозі. Перше, що зробили, — дісталися до відділку ДСНС і зареєструвалися як волонтери, які уже мали досвід навчань. 

— Там кажуть: без питань, збирайтеся на Корабельній площі перед мостом, який з’єднує місто з Островом. Це було основне місце зборів. І ось та площа: там і ДСНС, і гуманітарний пункт. Тільки приїхали туди — і прильот поруч: били по гуманітарному штабу. Люди загинули. Так я зрозумів: те, що ми затрималися в дорозі, врятувало нас.

Островом у Херсоні називають мікрорайон Корабел, позаяк ця територія міста з усіх боків омивається річками та озерами. Саме Острів найбільше постраждав під час катастрофи з Каховською ГЕС. Російська армія регулярно завдає по ньому ударів.

У люстрах вода
Херсонці прийняли волонтерів і поселили їх у своїх квартирах. Відтоді Олег і товаришує з Романом Безродним, який тоді координував роботу одного з гуманітарних осередків. Роман поза війною мав бізнес і шив вітрила. Олег теж захоплюється яхтами. Чоловіки зійшлися і за цінностями, і за спільними інтересами, можуть довго говорити удвох не тільки про війну. 

Романів хаб стояв у центрі Херсону, там люди з «Волонтера» і спинилися. Звідусіль стягували чисту воду, їжу, човни, мотори, бензин, засоби рятування. Усі наступні дні перебирали, складали, навантажували. Два екіпажі постійно працювали на річці Інгулець, перевозили людей човнами або доставляли хліб на затоплені вулиці, де люди сиділи на дахах чи підвищеннях. Паралельно херсонці постійно телефонували у хаб: або хотіли віддати щось (наприклад, човни), або просили про допомогу. 

Вода спала за кілька днів, далі роботу організували так, що отримували заявки від людей і надавали допомогу адресно. Потім отримували човни, їх ремонтували, віддавали іншим рятувальникам або ж самі везли хліб чи воду.

Згодом Олег почав їздити у Херсон кожні два тижні. Знову брали заявки. Розбирали затоплені хати. Розбирали дитсадок у мікрорайоні Корабел. У період катастрофи вода повністю заповнила його підвал та на пів метра — перший поверх. Коли зійшла, лишила по собі скам’янілий глей, море гнилих дитячих меблів, матраців і всього того, що зазвичай зберігають у підвалах. 

— Під стелею в люстрах ще лишилася вода. Світла нема, працює генератор. Стоять маленькі такі колишні дитячі меблі. Старі, смішні, як з нашого дитинства. Але водночас усе таке тяжке і смердюче. Не могли там бути більше кількох хвилин, — згадує Олег.

Місто нагадувало апокаліпсис, каже він. Коли йшла повінь, несло не просто воду, а суміш з піску і глини. Потім усе зсохлося, порепалося. Під шаром цього глею були двори, газони, доріжки.

— Ми били той глей кірками, виносили зіпсовані речі й слухали страшні історії. Це все звичайні люди. От якби ви зайшли до бабусі, побачили сусідів, вийшли в магазин… Всі — точнісінько такі. Хтось красивий, хтось ні, кривий, косий, добрий, злий — абсолютно звичайні люди. А їхні історії вражали. Десь поміж словами жінка, до якої ми приїхали, каже, що 60 діб просиділа на підвалі. Вона передавала нашим інформацію про російські позиції. Там зустріла свою подругу, та була агрономкою, мала карти й показувала місця розташування росіян на картах. І от жінка повернулася, вдома її чекала немічна матір, яка сказала: «Донечко, слава Богу, ти вийшла», а потім — померла наступного дня, — розповідає Олег. 

Люди, які пережили окупацію, — інші, переконаний він. Досвід окупації залишається з ними фоновим на все життя. Відтоді Олег часто думає: а яким був би він? Сьогодні продовжив навчатися і пише наукову роботу про формування згуртованості в деокупованих громадах. 

За якийсь час Олегові Діброві та Романові Безродному спало на думку, як продовжити допомогу цим громадам. Працюючи з наслідками підриву дамби, вони помітили, як проблемно людям прати одяг. Тоді почали монтувати мобільні пральні: дві пралки, помпа та бак для великої кількості чистої води. У причепі їх доставляли на замовлення людей. 

Згодом написали проєкт і отримали під нього фінансування від того ж таки Фонду Східна Європа та Швейцарії. Вже не було гострої потреби возити з пралками воду. Але досі була потреба у пралках для переселенців, які їхали у села. Так відкрили 12 пралень у Великоолександрівській громаді Херсонської області  та у двох громадах Миколаївської.

Добре довге життя

Щоразу, коли повертався з Херсону, Олег старався не думати про наслідки скоєного ворогом. Його часто просять виступити на цю тему, він — відмовляє. 

— Мені важко говорити. Це — не люди. І тоді, і зараз. Підрив дамби Каховської ГЕС — це дуже страшно. Ти йдеш — місто порожнє, спустошене. Я знав Херсон іншим. Але з’їдати себе цими думками — це теж їхня перемога. Як каже моя дружина, «я вас ненавиджу за те, що я вмію вас ненавидіти». Ці відчуття не характерні нам, а вони добиваються, щоб ми про це думали.

У Херсоні в човен до Олега підсіла дівчинка років семи. Христина. Худенька, маленька, очі великі, злякана. Мовчала і притискала до себе зім’ятий закривавлений пакет. Ніхто, звісно, не чіпав дитину. Переставили її в човен, передавали інших. А поки він чекав, щоб переплисти Інгулець, сталося так, що Олег мусив провести з нею багато часу. І розговорив дівчинку. 

Її слова відтоді завжди зринають в пам’яті, коли йдеться про ті дні. «Я знаю, чому тваринки живуть менше, ніж ми, — раптом серед іншого сказала дівчинка у човні. — Вони народжуються, як і люди — добрими, радісними, так живуть усе життя, роблять добро і швидко його проживають. А люди спочатку такі ж, а потім забувають про це. Їм треба значно більше часу, щоб зробити те добро, для якого вони є на світі».

— Я так задумався тоді, — каже тепер Олег. — А згодом виявилося, що у тому пакетику вона всю дорогу тримала мертве кошеня і ледь живого цуцика. Його ми, на щастя, відходили. Потім я приїжджав ще і привіз їй маленького котика. 

***

Якби згадати, з чого починалося волонтерство в Україні, то Дмитро Дорошок, історик за фахом, розповів би про ще одне добро — українські толоки. Давні традиції збиратися громадою і будувати хату, місити глину чи обробляти поле. Це в нашій ментальності, в нашій крові споконвік. 

Натомість з постанням незалежної України волонтерство і громадянська небайдужість стали її фундаментом. Коли люди підіймалися на поміч і гуртувалися навколо цього, відбувалися ключові події в країні — майдани, революції, зміни та злами. 

— У чому стійкість країни проявилася на початку війни? В тому, що людям не треба було розповідати, що робити. Ця децентралізація нас врятувала. Стійкість країни вимірюється людьми, яким вона небайдужа, — каже Дмитро. Це і є те, чому вони прагнули суспільство навчити, коли тільки створювали ВГЦ «Волонтер».

Той весняний вишкіл від рятувальників та Фонду Східна Європа був дуже вчасним, міркує тепер Олег. Найперше — тоді вони навчили людей не просто допомагати, а справлятися при цьому з емоціями. Не панікувати, а зібратися й чітко планувати дії. 

Відтоді Олег був не тільки в Херсоні, а й, наприклад, на завалах в «Охматдиті» — дитячій лікарні в Києві, яку в липні 2024 року росіяни прицільно обстріляли ракетами. 

Він упевнений: у кожній біді, яка потребує рук (а такої зараз багато всюди), є ті, хто пройшов навчання на Оболоні. Або ж подібні до них. Вони всі — порядні й добрі люди. Бо волонтерство — фільтр для таких. Фільтр на добро. 

Ця історія є частиною книги «П’ятничний лист», прочитати книгу можна за посиланням.