У розбитій амбулаторії з потрісканими стінами Катерина приймає пацієнтів. Усю необхідну техніку взяла із собою – тут її чекають пацієнти, які не матимуть змоги прийти пізніше чи перезаписатися. У коридорах не гамірно, як у звичайних лікарнях. Тут проломлена стеля і тільки нещодавно відновили електрику.

Саме так люди з деокупованих територій Херсонщини отримують медичну допомогу – завдяки небайдужим лікарям-волонтерам, які їдуть, щоб допомогти. Катерина – одна з них, лікарка УЗД з Тернополя, яка приєдналася до поїздок із ГО «Casers». Жінка розповіла ШоТам, що її найбільше вразило у поїздці та чому варто приїхати ще не раз.

Катерина Луцишин, завідувачка пульмонологічного відділення, лікарка УЗД Тернопільського фтизіопульмонологічного медичного центру

Професія – не дитяча мрія, але без вагань зробила б це знову

Я працюю лікаркою 10 років. Не можу сказати, що все дитинство про це мріяла – але рада, що все склалося саме так. Дякую своїм батькам, що мене трошки підштовхнули до цього вибору. Жодного разу не пошкодувала, що стала лікаркою. Звісно, у цій професії є свої труднощі, але якби я зараз знову була в 11 класі та перед вибором, куди вступати – я би без вагань зробила це. Я себе не бачу в іншій професії, інколи думаю, що я ж нічого іншого робити не вмію.

Про волонтерські виїзди на деокуповані території від ГО «Casers» у межах Програми «Спільнодія» я дізналася від директорки клініки, де працюю. Вона теж планувала їхати і запитала, чи я б хотіла приєднатися. Я зацікавилася. Заповнила заявку на сайті, зі мною зв’язалися вже за день і запропонували поїхати навіть раніше, ніж я хотіла. А за тиждень я вже вирушила на Херсонщину. 

Поїхали вчотирьох: я, сімейний лікар, психолог і водій. Спочатку дісталися до Миколаєва, а вже там нас зустріли координатори ГО «Casers». Ми одразу ж поїхали в ті села, де нас чекали – за один день охоплювали один населений пункт.

Усі ліки та потрібні апарати привозили з собою. Для нас було важливо надати допомогу, виписати препарати, а у складніших випадках – направити на подальше профільне лікування. 

За день приймали десь 45 пацієнтів – це не моє звичайне робоче навантаження, але я була готова. Казала собі – треба зробити максимально багато, допомогти всім, кому можна, бо наступна медична допомога може до них не скоро потрапити.

Тож прийняли всіх охочих, залишилися лише ті, хто чекали на інших фахівців. Деякі колеги їздили на огляд у будинки лежачих пацієнтів, декого на швидкій привозили працівники з ГО «Casers» – кому було складно дістатися до амбулаторії. 

Їхати на Херсонщину не страшно, страшно бути не корисною

Поки я була на такому виїзді тільки раз. Але точно поїду ще, бо відчула себе потрібною людям, які живуть на деокупованих територіях, і зрозуміла: можу показати, що вони так само потрібні нам. Не якимось закордонним організаціям, а Україні. Це наші люди, це наші земляки. І хто їм допоможе з чужих, якщо ми самі не допоможемо? Тому точно поїду ще раз і допомагатиму ГО «Casers» як можу, наприклад, зараз долучилася до онлайн-консультування пацієнтів. 

 

Чому поїхала? Відчуваю, що я мало роблю для нашої перемоги і можу більше. Тому й погодилася. Чесно, я боялася, але не тому, що на деокупованій території небезпечно, ні. Я боялася, що просто приїду і чогось не знатиму, не зможу допомогти людям. Мене багато хто питав, чи був у мене страх їхати туди. Я ж відповідала: боялася бути не корисною.

Вдалося відвідати два села: Давидів Брід і Лиманець. Перший день провели у Лиманці – тут уже були наші колеги, тож ми тільки доопрацьовували звернення. Там розмістилися у старому фельдшерсько-акушерському пункті. 

Звісно, я вражена поїздкою. Вражена силою духу тих людей, які фактично лишилися без нічого: без домівок, без даху над головою. Але попри все вони повертаються додому, відбудовують своє, стягують матеріали, щоб знову мати дім. Не їдуть за кордон, а навпаки: повертаються і боронять свої домівки. Навіть під час окупації боролися з окупантами, як тільки могли.

Я працювала як лікарка УЗД, але часто ми всі для них – психологи. Люди діляться своїми історіями, їм треба виговоритись. Я перша не запитую, бо розумію, що люди пережили жах і багато хто втратив рідних. Але вони самі діляться. А коли бачать, що їх слухають насправді, з увагою, то розкриваються ще більше. Люди дуже доброзичливі, і це теж вражає, після всіх потрясінь, які пережили ці села та їхні жителі. 

Сильні люди у Давидовому Броді

Другий день був присвячений Давидовому Броду. Це село вісім місяців потерпало під окупацією росіян, тут не залишилося жодного вцілілого будинку. Ми теж розмістилися у старій амбулаторії. Але знаю, що до повномасштабної війни у селі була нова амбулаторія сімейної медицини – її росіяни зруйнували вщент. Будівля, де були ми, теж пошкоджена: пробита стеля, стіни.

Але для нас знайшли більш-менш цілі кабінети, там і приймали людей. ГО «Casers» допомогли відновити електрику і прибрати це місце завдяки підтримці Фонду Східна Європа у межах Програми «Спільнодія». Ця програма створена для всебічної підтримки волонтерського руху в Україні, щоб розвивати потенціал наших волонтерів і показувати їхню важливість.

Та цей виїзд вдався не лише завдяки працівникам ГО, а й через справді героїчну історію медсестри Наталії. Вона працювала фельдшеркою у Давидовому Броді понад 20 років. Та коли у село прийшов «рускій мір», то окупанти знайшли жінку вдома. Наполягали, що вона мусить лікувати їхніх бійців. Наталія відмовилася, казала, що хай навіть застрелять її, а допомагати не буде.

У Наталії було особливе завдання: вона таємно допомагала місцевим жителям, винесла з нової амбулаторії обладнання, картки пацієнтів. Ризикуючи власним життям і здоров’ям, бо коли йшла забирати оснащення, то робила це свідомо і знала, що може не повернутися. Але таки збирала, що могла, і берегла. Це приклад людини-альтруїстки, яка повністю віддається своїй роботі, своїм односельцям – і це неабияк надихає. 

Саме завдяки їй прийом у Давидовому Броді пройшов чітко і без проблем – врятовані картки пацієнтів вона дбайливо розмістила у «новій» старій амбулаторії, де ми приймали людей. Розклала їх у теки. Організувала прийом так, що під кабінетами не сидів ніхто, кожна людина знала, на яку годину має прийти. Видно було, як місцеві жителі ставляться до Наталії: як до мами, до наставниці та порадниці.

Також неабияк запам’ятався 70-річний чоловік із цього ж села. Він живе тут із дружиною, їхній син загинув на війні влітку. Чоловік прийшов на обстеження, у нього були сильні болі, бо окупанти відбили нирки. Його перенаправили на лікування, адже потрібна операція.

Чоловік у тимчасовій окупації допомагав ЗСУ як міг, чинив ворогам опір: підпалював машини, крав оснащення. Його росіяни зловили, побили, спалили документи. Тож коли у село повернулася українська влада, постало питання відновлення документів. Це складний процес, місцеві чиновники відмовили родині. Але знаю, що ГО для нього знайшли юристів, які допомагають. Люди скривджені, часто зневірюються, якщо дістали одну відмову, то більше й не підуть. А так не має бути – бо то наші люди, і вони пережили пекло в окупації! Добре, що ми їдемо і можемо допомогти не тільки з медичними проблемами.

Матеріал підготовлений у межах спецпроєкту «Добровольці: працюємо заради миру». Він передбачає низку історій добровольців: пожежників, медиків, рятувальників.

Спецпроєкт реалізується у межах програми «Спільнодія», яка виконується Фондом Східна Європа у партнерстві з Українським незалежним центром політичних досліджень і ГО «Разом проти корупції» коштом Європейського Союзу.

Публікацію взято з #ШоТам

Відео про психотерапевтку з Дніпра Олену Козирь, яка вже тричі побувала на Херсонщині, де допомагала місцевим жителям, можна подивитися тут.