ERIM — французька неурядова організація (Equal Rights and Independent Media, раніше відома як IREX Europe).
У 2022 році ERIM отримала фінансування від Європейського Союзу на великий проєкт Emergency Support of Ukraine та, своєю чергою, фінансувала консорціум українських та міжнародних організацій, серед яких був Фонд Східна Європа. В Україні ця програма отримала назву «Стійкість» і була спрямована на підтримку громадських організацій та медіа.

Ви пам’ятаєте, як почалася ваша робота з Фондом?
Це було навіть трохи іронічно. Ми давно працювали в Україні, але припинили близько 2014 року, головним чином тому, що прийшли більші організації.
Потім, коли почалося повномасштабне вторгнення, Європейська комісія звернулась до нас із проханням, чи могли б ми допомогти українським організаціям. Якщо чесно, спершу я сказав: «Мабуть, ми не найкращий варіант для цього, бо ми якийсь час не працювали в України, і є організації, які більше пасують до цього». Були й інші кандидати, які продовжували активно працювати в Україні весь час, поки нас тут не було,
навіть у 2022 році. Але нам пояснили, що всі перевантажені, а допомога справді потрібна. Тож ми погодилися.

Ми були трохи здивовані, бо думали, що є багато організацій, які могли б допомогти Україні. Але, з огляду на масштаб необхідної термінової підтримки, була потрібна організація, як наша, здатна керувати грантами й надавати підтримку ГО та медіа. Так усе й почалося. Від самого початку ми працювали з Фондом Східна Європа, і зрештою налагодили зв’язки з усіма бенефіціарами. Це був неймовірний досвід — що, на жаль,
виник через повномасштабне вторгнення та нагальні потреби на місцях.

Коли ви озираєтеся на всі роки роботи в Україні та з Україною, яка частина цього досвіду була для вас найважливішою — не тільки професійно, а й особисто?
Для мене справді стала особливою можливість на власні очі побачити неймовірну стійкість українського громадянського суспільства. У Франції та
інших західних країнах ми часто читаємо в газетах або чуємо від експертів, що українське громадянське суспільство є однією з ключових причин, чому Україні вдається так довго протистояти російській агресії. Звичайно, військові зусилля та мужність солдатів мають величезне значення, але громадянське суспільство — це той фундамент, який тримав усе разом.

Я памʼятаю, як під час однієї з поїздок з Вірою Недзведською та Віктором Ляхом ми завітали до місцевого культурного центру. Там люди різного віку плели маскувальні сітки. Діти, дорослі, бабусі й дідусі — всі працювали разом. Мене вразив такий рівень відданості та співпраці. Ви відвідали багато міст і селищ по всій Україні — від Одеси до Ягідного в Чернігівській області. Багато з цих місць пережили надзвичайно складні випробування під час війни.

Чи є історії або зустрічі з цих поїздок, які особливо запамʼяталися?

Їх настільки багато, що важко обрати. Але три випадки я би виокремив. Перший — це подружжя зі Львова, яке займалося пошуком і доставкою
медикаментів до лікарень, що працюють біля лінії фронту. Ми зустріли лише чоловіка, бо його дружина саме була у відрядженні. Їм було близько 40–45 років, вони фінансово забезпечені, вона — з медичною освітою, він — фахівець з дистрибуції. Їхній син навчався у США, вони могли легко покинути Україну. Але вони залишилися, і ця мужність справила на мене глибоке враження.

Другий випадок — чоловік із Донецька, мій одноліток (саме тому, мабуть, я так добре його запамʼятав). Він втратив усе, але був рішуче налаштований почати все заново. Він створив бізнес-центр у новому місті — з гарним парком та щорічним фестивалем — і працював над
відновленням торгових зв’язків. Зустрічк із ним та спостереження за його енергією й рішучістю відновлювати життя були надзвичайно натхненними.

Третій — дві жінки, які пережили окупацію. Коли через три місяці їхнє місто звільнили, вони створили жіночий притулок та місцевий громадський центр, щоб надавати психосоціальну підтримку людям, які пережили травму. Їхня стійкість та відданість у допомозі іншим справді мене вразила.

За роки війни ми чули багато історій про громади та людей, які роблять неймовірні речі. Але це часто неможливо було б без допомоги, зокрема фінансової, від наших партнерів та донорів. Одним із таких прикладів стала програма «Стійкість», яка відбулася завдяки ERIM. З вашої професійної точки зору, яка підтримка є справді ефективною і створює реальний, тривалий ефект?

З погляду організації на кшталт ERIM, найважливіше — тісно співпрацювати з партнерами на місцях, аби розуміти реальні потреби людей. Найефективніша підтримка, на мою думку, — це базове фінансування, яке дозволяє організаціям використовувати ресурси там, де вони справді потрібні. Наприклад, під час війни, поряд із навчальними програмами чи програмами підвищення спроможності, ми швидко надавали гранти на генератори, коли через російські удари почалися відімкнення електроенергії та проблеми з опаленням.

Було важливо мати змогу негайно надати допомогу. Тож немає однієї програми, яка гарантує вплив. Важливо уважно слухати місцевих партнерів та бенефіціарів, довіряти їхній експертизі та реагувати швидко й гнучко на потреби, що постійно змінюються. Жорстке дотримання заздалегідь запланованої програми, незалежно від того, як змінюється ситуація на місцях, — це помилка. Якщо ви адаптивні, це створює більш
тривалий ефект від вашої допомоги.

Отже, підсумовуючи: це адаптація та довіра до людей на місцях?
З точки зору Фонду, було дещо інакше, бо Фонд має більш комплексний підхід: уважно слухати, що потрібно на місцях, водночас підтримувати фокус на навчанні та підвищенні спроможності організацій.
Ми багато говорили про це, щоб визначити, який тип навчання та підвищення спроможності буде найефективнішим — особливо в поствоєнному контексті, — щоб забезпечити достатню кількість кваліфікованих людей для масштабного відновлення. Це охоплювало також контроль за тим, щоб кошти на відновлення використовувалися ефективно й не були витрачені марно.
Тож насправді необхідні обидва підходи: негайна гнучка підтримка для задоволення термінових потреб — і довгострокове планування для створення спроможності на майбутнє.

Співпраця, яку ви описали, здається неможливою без довіри між усіма різними учасниками: ГО, місцевими громадами, міжнародними партнерами та міжнародними організаціями. На вашу думку, що допомагає будувати цю довіру? Вона виникає природно в критичних ситуаціях чи її потрібно зрощувати?
Це складне питання. Думаю, перший крок — зустрітися особисто та інтенсивно й тісно працювати разом. Через безпекові обмеження я єдиний з моєї команди, хто міг поїхати до України. Але мої колеги наполегливо працювали за лаштунками — займалися контрактами, звітністю, кілька разів переробляли угоди, оскільки ситуація постійно змінювалася. Що вражало, то це ставлення всіх українських організацій — як партнерів, так і бенефіціарів програми: ніхто не скаржився. Українське громадянське суспільство було повністю сфокусоване на роботі, а не
на скаргах через виклики. Українська команда була глибоко віддана своїй справі. І така відданість швидко здобула
довіру моєї команди. Особисто для мене довіра будувалася через зустрічі з людьми, як-от Віра, Віктор, Юлія, Марта й інші, і роботу
з ними.

Ви згадували 2014 рік. Які зміни ви спостерігали в Україні з того часу?

Це як ніч і день. Хоча насправді трохи складно порівнювати, бо це порівняння до війни й під час неї.
У 2014 році Україна вже зробила багато кроків уперед, порівняно з 2008 роком. Було видно, наскільки країна розквітла — в містах вирувало культурне життя, відкривалися ресторани та бари, молодь була активною і зацікавленою.
Економічно країна також рухалася вперед. Професіоналізм і мотивація людей вражали — від журналістів до представників громадського сектору, від медичних фахівців до підприємців. Вони були розумними, цілеспрямованими й відданими своїм громадам.
Чесно кажучи, якби вторгнення не сталося й Україна могла продовжити свій розвиток, то зараз, можливо, наздоганяла б Польщу, яка свого часу зробила величезний поступ після вступу до ЄС. Україна йшла дуже перспективним шляхом, і я вірю, що зможе повернутися на цю траєкторію.

Враховуючи європейський контекст і вашу роботу в різних країнах, просуваючи свободу слова та права людини, чим український контекст відрізняється від тих досвідів? І чого Україна може навчитися у світу, з урахуванням того, що наш контекст інакший?
Насправді багато чого можна навчитися в обох напрямках. Але, думаю, найбільший урок для України (за умови, що війна закінчиться українською перемогою та незалежністю, на що ми сподіваємося) полягає в тому, щоб не розслаблятись і не сприймати демократію як належне. Країна все одно стикатиметься з багатьма викликами, які ми бачимо у Франції, Великій Британії, Німеччині і, на жаль, у Сполучених Штатах. Загроза демократії величезна, а наслідки її краху — катастрофічні. Автократія зростає у світі. Ключовий урок для України — не розслаблятися, коли війна закінчиться.
Потрібні постійні зусилля, щоб убезпечити демократію і належне управління й запобігти встановленню олігархічної або іншої форми автократії.
Загрози можуть бути не лише зовнішні. Багато організованих негативних сил діють з інших країн, включно зі США, намагаючись підривати демократичні системи. Саме тому існують організації на кшталт ERIM — щоб протидіяти цьому.

А чого світ може навчитися в України?
На жаль, багато хто цього не вчиться. Але уроки, які пропонує Україна, очевидні: сила характеру, мужність, стійкість і рішучість боротися за свої цінності та свободу. Дехто з цього навчається, хтось надихається. Наприклад, у мене є друг із Шотландії, який на пенсії і планує поїхати волонтером до України, щоб допомогти. Люди на кшталт нього зворушені та мотивовані вашим досвідом. Однак головний урок — потрібна мужність, щоб захищати демократію та свободу, — не почутий достатньо. Можливо, це відгукується у Вірменії та Молдові або надихає молодь у Грузії. Але до інших країн, як-от Киргизстан чи Казахстан, це послання не доходить так сильно.

Тімоті Снайдер в одному з останніх інтерв’ю сказав, що «демократія — це щоденна практика». Зараз Україна бореться за демократію, бо Росія представляє все протилежне нашим цінностям. Це буквально питання виживання. Саме тому у нас немає іншого вибору, крім як боротися.
Але людям у Європі теж варто турбуватися про це. Демократія не є автоматично стабільною, навіть якщо вони виросли, вважаючи, що це так.

Ви мали багато взаємодій з українськими партнерами. Що ви цінуєте найбільше в них і в тому, як вони продовжують свою роботу під час війни?
Думаю, найбільше я ціную саме людей. Часом мені шкода, що я не підтримую більш регулярного контакту й не можу легко поїхати в Україну. Та я можу поїхати як приватна особа, і я сподіваюся на таку можливість, коли зможу. Я щиро ціную людський зв’язок та обмін досвідом. Я ціную спогади про спільні поїздки з Вірою, Віктором, Юлією і дружбу, що з цього виникла. Сподіваюся, я можу назвати це дружбою.