Текст: Віра Курико

Фото: Валентина Поліщук

Перші тижні великої війни письменниця Віра Курико зустріла у рідному Чернігові. Тоді важко було міркувати про те, що буде далі. Натомість можна було зосередитись на простих речах — таких, як хліб, що набув нової цінності. 

У 2025 році Віра поїхала до Чернігівського хлібокомбінату №2, де познайомилася з людьми, які дбали про борошно й печі навіть під обстрілами.

1.

Можливо, сьомий чи восьмий день великої війни й третій день нічних, а тепер і денних бомбардувань. Чернігівська перекладачка Вікторія не думає, звідки цей хліб — тобто його дбайливо розрізана половинка. Вона розламує білу буханку навпіл: шматок — старшому, десятирічному, сину, другий — восьмирічному. Те, що лишилося, ділить між нами.

Володя, шкільний учитель музики й близький друг її родини, який привіз ці пів буханки, простягає руку в відмові — для його родини є ще друга половина. Минулого разу він привіз копченого лосося, жменю шоколадних цукерок і пакування безмежно дорогих італійських макаронів. Це означало, що полиці магазинів повністю вибрані, лишилися тільки делікатеси, які тепер можна купити за будь-які гроші. Зрештою, ще трохи — і вже не буде куди витрачати. А тепер він привіз ще теплий хліб. 

Настільки теплий, що ми замислились: звідки він? Володя пояснив: прямісінько із заводу. В Чернігові вже починалися перебої з водою, світло з’являлося лише на кілька годин, утім газ усе ще незмінно був.

— Із заводу? Тут усе ще печуть хліб? Значить точно все буде в порядку, — сказала Віка й надкусила свій окрайок.

Теплий хліб у дні постійних тривог і гулу літаків здавався анахронізмом. Російська армія за крок від того, щоб оточити Чернігів, а ми ламаємо посеред цього всього хліб прямісінько з печі, що досі працює. 

Я хотіла сказати, що не дуже люблю білий хліб, більше чорний, але посеред війни це було б недоречно, тож з ввічливості вкусила його, хоч нічого не лізло до горла, окрім солодкого чаю. Та водномить зрозуміла, що це — найсмачніший хліб у моєму житті. Обдивляючись білу скоринку, я спитала себе, чому бабуся завжди пекла лише білий хліб.

Десь через десять днів росіяни обстріляли з «Града» чергу за хлібом прямісінько біля мого дому. Двадцять людей, які чекали на хліб, загинули. У черзі стояло зо сотню людей.

2.

— У мене в голові процес випікання хліба виглядає так, — сміюся від зніяковіння. — Маленька мисочка, бабуся накриває тісто рушником, воно постоїть, потім вона ставить його в піч і дістає готовий буханець. Але сьогодні, очевидно, все зовсім не так. Можете пояснити, як це відбувається насправді?

— Частково ви маєте рацію, — сміється Ольга Заїка, директорка Чернігівського хлібокомбінату №2.

Вона говорить про хліб, як про людину, ні, про дитину, — з гордістю. Першу свою зміну вона пам’ятає досі: на хлібозаводі на Полтавщині, у рукавицях, ловила гарячі буханки й складала їх у ящики.

Ми щойно розламали булку з родзинками, яка обпікає пальці. 

— Сьогодні є домашні мініпечі: засипав інгредієнти — й чекаєш готовий хліб, — каже Ольга. — Але тут усе складніше. Ми досі працюємо за технологіями, яким сотні років. Просто масштаб інший.

Тож говоримо про хліб як про щось живе. Усе починається з сировини: борошно, сіль, цукор, яйця, дріжджі, олія тощо. У заквасочному відділенні — перша сцена народження: борошно зустрічається з водою й закваскою. Потім заміс — тісто закручують великі металеві машини, мов велетенські долоні. Далі — технологічна поезія: подільник відміряє шматки, округлювач робить кульки, передрозстійна шафа дає хлібові кілька хвилин тиші. Закатка розкатує тісто в тонкі млинці й скручує їх у рулети — так народжується батон.

Батони ростуть у розстійній шафі, набирають ваги і зміцнілої форми. Коли вони готові, переїжджають до велетенської, ніби тунель, печі. Уздовж неї можна йти хвилинами, зазираючи у маленькі віконця. Спершу хлібини світлі, як молоко. Згодом жовтіють, мов курчата. Наприкінці виходять рум’яні й хрусткі — саме ті, до яких ми звикли.

3.

Тепер у них завжди є запас на місяць облоги. 

Тоді ж війна застала їх зненацька, як і багатьох інших. Великих запасів борошна та сировини вони не тримали, бо такий їхній звичний ритм: щодня машини привозять, а печі споживають. Той лютий оголив розуміння: якщо постачання зупиниться, два тижні вони могли б випікати хліб у звичних середньодобових обсягах, але що далі? Деякі компоненти приїздили з тепер стрімко окупованих куточків Чернігівщини. 

Ольга розуміла, що люди потребуватимуть хліба. Хліб, сіль, вода — і можна жити. Тож печі мали працювати, а наприкінці шляху хліба хтось у рукавицях мав ловити гарячі буханці. Першими того ж дня приїхали військові, попросили про запас на кілька днів. Видали. За тим майже одразу власним ходом приїхала головна лікарка чернігівського пологового. У неї в укритті — багато сімей, повно жінок і дітей. 

«Олено Михайлівно, — сказала лікарка, — можна нам сьогодні свіжого хліба… Я сама приїхала, ми не чекаємо, що хтось нам привезе».

Коли авто лікарки стрімко рушило порожньою дорогою, Ольга зрозуміла, що ця лікарка точно не остання — скоро таких прибудуть десятки. Якщо тільки десятки.

4.

Спершу завод працював на всі три лінії. Було світло, була вода, вибухи віддалені, шок перших днів ще сильний і всі працюють настільки самовіддано, як ніколи. Але дні минали, російські літаки почали прилітати все частіше, скидаючи з підвісок велетенські бомби. На місто падали десятки інших снарядів, назв яких тоді ще ніхто не знав. 

Уперше росіяни влучили в адміністративну будівлю хлібозаводу. Після цього багато працівників зняли рукавиці й поїхали з міста. Ольга розуміла кожного. Вона повторювала: «Найперше — ваше життя». Але дрібка людей залишилася — хтось не хотів виїжджати, хтось не міг. Близько тридцяти працівників — утричі менше, ніж завжди.

Ольга постійно нагадувала всім про укриття під кондитерським відділом. Але ті, хто лишився, впиралися. «Олено Михайлівно, розумієте, що це — хліб?» — сказала їй якось працівниця. Ольга навіть завмерла. «Розумію», — відповідала вона. У хлібі кожна хвилина важить.

Під час оточення міста хліба на заводі не випікали лише один день. Саме напередодні Володя й привіз нам ту безцінну половинку буханця. Запаси маліли, підвозити їх ставало небезпечніше. Люди сховалися, рампи спорожніли. Хліба вистачало, та ніхто по нього не їхав.

Але на завтра все запрацювало знову. Приїхали волонтери, комунальні служби привезли воду, яку через шланг із великої цистерни мали закачувати аж на третій поверх. 

Тим часом хліб розвозили по магазинах, хоч можна було й самим прийти до пекарні. На місці стояли продавці, які чекали на хліб, а водночас стояли з іншим товаром — молоком, цукерками, ковбасою. Тут запрацював справжній магазин «з рук у руки». На рампі торгували, мінялися, домовлялися. 

У березні Чернігів став містом велосипедистів — бензину було обмаль. А на вулицях з’явилися навіть коні. Одна з громад під Черніговом, яка опинилася на лінії фронту, приїздила по хліб підводою. Так само, ймовірно, як у 1896 році, коли в місті відкрилася механічна пекарня, від якої й бере початок історія хлібозаводу.

Коли росіян вибили із Чернігівщини, одна за одною почали вмикатись пекарські печі. А нормальність повернулася тоді, коли хтось врешті сказав уголос: «Так, коли починаємо думати про паски?». Зазвичай пекарі готуються до неї із січня.

5.

Тут усе гуде. Треба кричати, аби тебе почули. Губишся у переходах і на мить сама стаєш теплим хлібом, який тут народжується. Сьогодні все працює як завжди. Через три гарячі тунелі рухається хліб, поволі румʼяніючи. Білий батон найшвидше й найлегше випікати, тож в умовах війни це справді найкращий хліб.

Колись директорка вперше побачила оголошення про гранти від Фонду Східна Європа, то завагалася: раніше вони такого не робили, ще й конкурс лише для кількох областей. Ольга не була певна, чи вони можуть його отримати. Але все ж зібрала економістів у кабінеті на нараду. Вирішили придбати електричну піч, значно енергоефективнішу, ніж їхні звичні газові. І, на відміну від них, не викидає СО₂.

— Ціль була замінити їхню піч на більш енергоефективну, модернізовану, нову, — розповідає грантова менеджерка Фонду Східна Європа Оксана Медведенко. — Коли ми оголошували конкурс на програму Power Up, то розуміли, що бізнес має інший досвід роботи з грантами, ніж громадські організації. Але Чернігівський хлібокомбінат був дуже проактивним і мотивованим, тож стартував й фінішував першим. 

Зрештою, свою піч комбінат отримав.

— Бізнес все одно залишається бізнесом, йому важливо підтримати себе інвестиціями. Але підтримуючи бізнес, ми опосередковано підтримуємо і громаду. Особливо якщо це комунальне підприємство. До того ж якщо вони розвивають свою справу, це дає роботу людям з цієї громади, — каже програмна менеджерка Юлія Смаглюкова.

Ольга любить робити щось нове. Їй важливо не тільки випікати хліб, а й  будувати для нього нові маршрути. Вони розробили систему: випікати й доставляти хліб у паперових пакетах саме тоді, коли люди повертаються з роботи. Нову електричну піч використовують і для цього. Вона дозволяє швидко маневрувати: перенести одну партію на ротаційну піч, а на новій — швидше випекти ту, що піде на вечірню доставку.

— Бо найсмачніший хліб свіжий, правда? — не так запитує, як стверджує Ольга.

Ця історія є частиною книги «П’ятничний лист», прочитати книгу можна за посиланням.