Інституційний розвиток супроводжує зростання будь-якої організації: він допомагає впорядкувати внутрішні процеси, забезпечити сталість і прозорість роботи.

Потребу в інституційному розвитку директорка ГО «Мейнстрим» Олеся Лапікова пояснює просто: організація виросла. Побільшало проєктів, людей у команді, виконавців і партнерів. Раніше, коли колектив був маленький, усі й так розуміли, хто що робить і як відбуваються процеси. Але коли організація виросла, виникла потреба бути зрозумілими не лише для себе, а й для волонтерів, партнерів і донорів.

«Ми зрозуміли, що починаємо зростати: з’являються більші за обсягом і фінансуванням проєкти, до нас долучається багато виконавців, багато людей. І сама команда теж почала зростати. З’явилися більш постійні волонтери, які приходять до нас. І ми стали розуміти, що нам трохи не вистачає структурованості, зрозумілості й прозорості для інших людей», – пояснює Олеся Лапікова.

ГО «Мейнстрим» здобула знання й отримала ресурси для інституційного розвитку завдяки проєкту «Фенікс: Сила спільнот», яку впроваджує Фонд Східна Європа і фінансує ЄС. За словами Олесі, ця можливість стала важливою опорою: через навчання, менторство, стратегічні сесії команда почала інакше розуміти й оцінювати свою роботу.

«Основна ідея якраз у тому, що в цьому проєкті ми зрозуміли, ким хочемо бути. У нас часто діяльність така: бачимо вогонь – біжимо його гасити. А зараз з’явилося планування, стратегія, процеси. Це дало можливість краще побачити, хто ми, що є нашим, чим ми хочемо займатися. З’явилося краще відчуття себе як організації», – пояснює Олеся.

Ці зміни стосувалися і внутрішніх процесів команди, і того, як організація вибудовує взаємодію з людьми навколо себе. Йдеться не тільки про волонтерів та їх залучення до певних заходів, а про спільноту, яку формує ГО. Це люди, які приходять до організації, залишаються, беруть на себе різні ролі і торують свій шлях разом із «Мейнстримом».

Від волонтерства до власної ініціативи

Ірина Путнокі вперше познайомилася з командою «Мейнстриму» у 2020 році, коли долучилася до Літературно-музичного фестивалю «Толока» в Запоріжжі. Як вона пригадує, це була велика культурна подія, якої бракувало в місті. Відтоді Ірина волонтерила на заходах організації та проводила арттерапію в межах діяльності ГО «Мейнстрим». Як зазначає, усе відбувалося дуже природно: «Покликали – прийшла».

Згодом зросла цікавість не лише до самих подій, а й до того, як вони створюються. За словами Ірини, вона почала помічати, наскільки громадські організації реально впливають на те, що відбувається на місцевому рівні. Їй  захотілося зрозуміти цю роботу глибше: як влаштований проєктний менеджмент, як вибудовуються процеси, як працює організація зсередини. Саме тоді вона почала більше розпитувати команду «Мейнстриму» про те, як усе працює.

Важливим етапом для Ірини стало навчання в межах проєкту «DІМ — Досконалі Ідеї Майбутнього» у 2025 році. Саме там, пояснює вона, набагато краще зрозуміла, як влаштовані проєктні процеси і як ідея втілюється в проєкт. 

Тоді й народилася ідея «Ми є. Українство». Ірина згадує, що спершу це була просто думка, якою вона поділилася з командою: про соціальний проєкт для підтримки нацспільнот Запорізького району – місцевих і релокованих. Потім був пошук грантових можливостей, спільне прописування ідеї. І так задум виріс у повноцінний проєкт, який нині реалізують у межах «Мейнстриму», а сама Ірина Путнокі його координує.

«У межах проєкту ми об’єднали 20 спільнот, які зараз представлені в Запоріжжі. Це проєкт, у межах якого відбуваються творчі зустрічі, де учасники через образи й символи вимальовують приналежність до свого коріння та України. Додатково це збір історій переселення: як люди потрапили у свій регіон. Також планується артрезиденція, а за результатами буде артбук, у якому будуть зібрані історії появи національних спільнот Запорізького регіону, родинні історії переселення і творчі роботи», – пояснює Ірина Путнокі.

Про спільноту, яка тримається разом

Людмила Тимофєєва долучилася до «Мейнстриму» після релокації до Запоріжжя разом із Чернігівською громадою з Бердянського району. Зараз вона працює вчителькою в школі. Як розповідає, знайомство з організацією було природним продовженням тих зв’язків, які громада намагалася зберегти після виїзду.

Вона почала брати участь у проєктах організації – спочатку як учасниця, згодом і як волонтерка. Це були і проєкт «Шлях додому», і заняття з англійської в межах проєкту «DIM – Досконалі Ідеї Майбутного», і мистецькі заходи проєкту «Ми є. Українство».

У цій діяльності для неї важливим є не лише самі події, а те, що вони допомагають підтримувати зв’язки всередині релокованої громади.

«Я дуже хочу повернутися додому. У мене загинув брат, воює чоловік, донька – військова. Дуже багато людей із нашої громади і нашого села виїхали за кордон. І дехто не планує повертатися. Це дуже боляче. Багато хто зневірився. А там, де я жила раніше, ми зараз вважаємося ворогами народу. І хочеться зберегти ідентичність, традиції», – каже вона.

Розповідає Людмила Тимофєєва і про роботу з дітьми. Адже, як освітянка, вона часто супроводжує учнів на заходи ГО «Мейнстрим» і бачить, як простір допомагає їм розкриватися та знаходити нових друзів.

У «Мейнстрим» приходять родинами

Для Олександра Панченка знайомство з ГО «Мейнстрим» теж розпочалося після переїзду до Запоріжжя. Тоді він шукав можливості для доньок, щоб їм було легше освоїтися в новому місті. Так родина почала брати участь у програмах організації: молодша донька ходила на англійську, зі старшою Олександр відвідував навчання з підприємництва.

Згодом він і сам став більше долучатися до роботи організації:  допомагав на заходах, волонтерив. Як пояснює, спершу це було радше бажання підтримати дітей, а потім захотілося самому бути корисним.

«Коли ми виїхали, перші дні була тиша, якийсь ступор… А потім масово почали робити для людей психологічну підтримку. І якось зачепилися за “Мейнстрим”, сподобалося», – пояснює Олександр. 

Для нього важливим стало і саме відчуття спільноти, де люди можуть знайти підтримку, контакти й нові можливості.

Не про ідеальну картинку, а про зміни, які проживають разом

У «Мейнстримі» не описують інституційний розвиток як історію про бездоганно вибудувані процеси чи легкі рішення. Радше навпаки: як процес, у якому багато обговорень, пошуку, переосмислення. Як говорить Олеся Лапікова, у межах цієї підтримки команда краще зрозуміла сфери відповідальності, почала більше уваги приділяти ролям, плануванню і тому, ким хоче бути як організація. Але водночас зберегла те, на чому тримається «Мейнстрим» – людей і спільноту навколо.