Текст: Юлія Суркова

Фото: Павло Павлов

Ігор дбайливо розкладає рибальські снасті. Кожну дістає з окремого боксу — гачки, поплавці, грузила та наживки. Бокси 41-річний чоловік витягує з камуфльованого наплічника з шевроном «Воєнна розвідка України». Цей рюкзак бачив випалені окуповані села Харківщини, вибухи, бої та кров від поранень під час українського контрнаступу. Але сьогодні Ігор — не розвідник, а рибалка. Турнікети й тактичні окуляри в рюкзаку замінили штучні кольорові рибки-приманки.

У Ігоря — дев’ять контузій та кілька спроб піти в психотерапію.

— Мій останній психолог ледь з розуму не зійшов. Психотерапевти мене не витримують, — хитро всміхається чоловік, на футболці якого написано: «Я живу на своїй Богом даній землі». Але сказати, що колишній розвідник не займається своїм ментальним здоров’ям, теж не можна.

— Це і є моя терапія. Я сам себе заспокоюю, сам повертаю до життя, — Ігор Тисленко мружиться від яскравого сонця, що відбивається на гладі водойми в Обухові під Києвом.

Навколо нього, у тиші та спокої, кілька десятків чоловіків, в одязі яких подекуди проглядається камуфляж, так само встановлюють вудочки та садки. Офіційно за кілька хвилин тут стартують змагання зі спортивної риболовлі серед ветеранів під назвою «Коло Незламних». Та насправді так починається сеанс терапії.

Ти, природа й той, хто розуміє твої жарти

Риболовні змагання «Коло Незламних» проводять за підтримки громадської організації «Клуб рибалок України» для ветеранів російсько-української війни по всій країні. Сьогодні їх приймає Київщина. Тож у спекотну серпневу суботу на водоймі в Обухові 30 чоловіків змагаються, хто спіймає найбільшу рибу.

Риболовля йде повільно й не надто успішно. Великої риби майже немає, а дрібні карасі зриваються з гачків. У садках учасників хлюпається тільки яскрава червонопірка. Тож кожен улов стає предметом жартів.

— Гей, хлопці, а я жабу піймав.
— Ну так ясно, ти ж сапер.

Водоймою котиться чоловічий сміх. «Жабою» військові також називають радянську протипіхотну міну ОЗМ-72, що вистрибує під час детонації.

— Я вже десяту червонопірку тягну. Я сьогодні активний.
— Та ми знаємо, що ти активний, — у тебе ж четверо дітей.

Знову вибух сміху. Чоловікам, які останні три роки провели на найпекельніших ділянках фронту, тут добре. Вони не на війні, але й досі серед своїх.

— Основне, що об’єднує нас на таких заходах, — це те, що тут люди, які розуміють твої жарти, яких часто не розуміють цивільні. Тут люди, з якими тобі цікаво, а водночас — природа й відпочинок, — каже стрункий спортивний 39-річний Вадим Воропай.

У нього ідеальна військова виправка. Її помічаєш першою, і тільки потім — ціпок, на який він спирається.

До великої війни Вадим був комерційним директором будівельної компанії та щоп’ятниці їздив із найкращим другом на підводну риболовлю. Риболовля зникла з його життя майже на три роки. А друг, з яким Вадим рибалив 30 років, на жаль, пішов назавжди. Він загинув у Кліщіївці, маленькому селі на Донеччині, що стало синонімом жахливих боїв. Сам Вадим там отримав серйозні поранення. Він вибирався з поля бою з двома турнікетами на ногах, виповзаючи лише на руках. При собі мав гранату, щоб підірватися й не дати взяти себе в полон.

— Я був на таких позиціях у Кліщіївці та Бахмуті, де не те що рибу ловити — у туалет ти не міг вийти й пив таблетки, щоб по два дні не ходити. До риболовлі й узагалі до цивільного життя я повертався дуже довго. У мене була тривала реабілітація, бо були переламані обидві ноги. Лише більш ніж за рік після поранення я зміг просто підійти до водойми. І потроху знову почав рибалити.

Колись у мирному житті Вадим на підводному полюванні впіймав 32-кілограмового сома. Він витягав його мотузкою, наче Сантьяго зі «Старого і моря». Та тепер події його життя більше нагадують воєнні твори Гемінґвея.

Чоловік, який і на війні, і в житті звик викладатися на повну, переміг у сьогоднішніх змаганнях. Та після нагородження він говорить із побратимами не про риболовлю, а про проєкти ветеранської підтримки.

— Війна змінила нас назавжди. Але є речі, які ми можемо контролювати, — і одна з них те, як ми відновлюємося після пережитого. Багато хлопців після повернення з фронту замикаються. Але правда в тому, що це небезпечна тиша. У ній народжуються думки, які тягнуть на дно. Тому важливо відвідувати такі зустрічі й виїзди, бо тут ти бачиш, що ти не один. Бо спільні розмови, спільні справи, спільний час витягують із темряви спогадів, із дна. Саме там починаєш повертатися до життя — крок за кроком.

Каже Вадим і відпускає у водойму свій сьогоднішній найбільший улов. Зграя дрібних блискучих рибок юрко розпливається в різні боки. Жодна не йде на дно.

Не тільки риболовля

Громадська організація «Клуб рибалок України», що проводить змагання для ветеранів, утворилася кілька років тому в Донецькій області. Був 2018 рік: Краматорськ, хоч і відчував вплив війни, залишався активним промисловим містом, оточеним водоймами. Когорта рибалок, які хотіли розвивати біорізноманіття та популяризувати принцип «спіймав — відпусти», об’єдналася, щоб провести змагання. І тут усе почалося.

— Рибалки приходили не самі. Вони приходили родинами: свати, куми, дружини, діти. І всіх треба було розважати, — сміючись від приємних спогадів, розповідає одна із засновниць клубу Юлія Борисова.

Юля — громадська діячка з Дружківки на Донеччині. Весела й активна, усе її життя пов’язане з волонтерством і риболовлею. Тож тоді в Краматорську, щоб зайняти вболівальників, Юля почала шукати громадські організації, які під час змагань могли б проводити ігри, майстер-класи, уроки йоги чи малювання. А ще — приватний бізнес, який продавав би їжу та напої. Так змагання перетворилися на фестивалі.

За рік до клубу звернулося місцеве товариство людей з інвалідністю, щоб провести змагання для своїх учасників. А потім — ветерани АТО та ООС, які ініціювали захід «Захисники та діти». Тоді ветерани війни на сході України вчили риболовлі дітей із дитячих будинків та інтернатів. Після цього в клубу виникла ідея відкрити безкоштовну школу спортивної риболовлі для дітей. Так фестивалі переросли у соціальний проєкт.

— На дитячих фестивалях ми побачили, що здебільшого дітей на активності водять мами. А татусі майже не залучені. Нашого керівника Ярослава Бойка це дуже зачепило, і він вирішив, що нам потрібно створити школу батьківства, яка впроваджувала б гендерну рівність. Так ми започаткували «ТАТО Хаб». На його базі почали проводити заходи, лекції та тренінги для родин. До цього долучилася молодь і місцеві волонтери.

Так соціальний проєкт виріс у велику та розгалужену громадську організацію. За чотири роки існування «Клуб рибалок» перестав бути просто спільнотою за інтересами. На початку 2022 року вони займалися і моніторингом стану водойм регіону, і протидією браконьєрству, і розвитком дітей, і молодіжним волонтерським рухом, і організацією відпочинку для ветеранів. І водночас не забували про своє коріння.

— Вкінці лютого 2022 року якраз став лід на водоймах під Краматорськом. Ми планували фестиваль зимової риболовлі. У нас уже були готові подарунки, запрошені партнери. Ми мали стартувати 24 лютого. Але замість нагородження нас того дня чекали вибухи й евакуація, — згадує Юлія.

Врятувати тих, хто рятує

Від початку повномасштабного вторгнення все життя, розвиток і звична діяльність клубу завмерли. Громадська організація перейшла в режим «надзвичайного реагування».

Вже до обіду 24 лютого клуб рибалок організував евакуацію мирного населення зі сходу України автобусами, а за кілька днів — доставку у прифронтову зону їжі, води, одягу, гігієнічних наборів та всього необхідного. Так організація, що починалася як хобі, стала однією з найпотужніших волонтерських структур прифронтового сходу.

— Ми вивозили людей тисячами, а гуманітарку завозили просто тоннами. Ми привозили допомогу навіть пасажирськими вагонами «Укрзалізниці». У перші місяці повномасштабної війни ми роздали близько 15 тис. тонн гуманітарної допомоги понад 600 тисячам мешканців Донеччини. Ми працювали, не піднімаючи голови.

Основний склад команди «Клубу рибалок» перебрався до Хмельницького, щоб координувати роботу з безпечного місця та приймати й розселяти переселенців, хвиля яких накрила захід України. Та Юля залишалася в Краматорську до останнього. І зрештою ухвалила важке рішення про виїзд заради дітей.

— Коли відкрилися події в Бучі, для мене це стало шоком, що показав справжнє пекло російської окупації. У мене двоє дітей — рідний син-підліток, 14 років, та під опікою 19-річна племінниця, донька моєї сестри, яка загинула. Я зрозуміла, що мушу вивозити їх із лінії фронту.

У Краматорську через війну клуб втратив частину обладнання та документації. Та члени організації створили кілька осередків у Львові, Ужгороді й Хмельницькому — через усі ці міста йшов шалений потік евакуації. Увесь 2022 рік минув у божевільному ритмі й спробах урятувати якомога більше людей.

— Мені здавалося, що ми вже вигоряємо. Ми постійно бігли за людьми, рятували їх, але сенси, що від початку були закладені в діяльність клубу, розчинялися в хаосі війни.

Саме тоді члени клубу дізналися, що в межах програми «Стійкість» Фонду Східна Європа можна подати свій проєкт на розвиток організації. З літа 2022 року Фонд надавав гранти для релокації громадських організацій. Програму «Стійкість» запустили, щоб підтримати ГО та медіа під час війни.

Рибалки ризикнули: подалися на програму — й отримали грант. Їхній проєкт був присвячений релокації організації та проведенню заходів, що допомагають переселенцям адаптуватися й підтримувати ментальне здоров’я.

— У нас було стільки радості, коли ми отримали фінансування. Я просто не вірила, що нарешті знайшлася організація, якій цікава не тільки евакуація, а й наш розвиток. Я кайфувала від того, що ми зможемо займатися важливими проєктами, ментальним здоров’ям і рости далі.

Завдяки фінансуванню Фонду «Клуб рибалок» розгорнув у Хмельницькому нові напрями діяльності. Грант у 750 тис. грн допоміг орендувати офіс, запустити роботу з молоддю, провести серію тренінгів, майстер-класів та екскурсій для переселенців.

— Робота з Фондом була неймовірно комфортною. Грант передбачав також навчання для нас як для громадської організації. Ми дуже виросли за час співпраці з Фондом, — каже Юля.

І додає: головна цінність програми «Стійкість» у тому, що вона допомогла клубу подивитися на себе збоку, усвідомити свої сильні сторони, згадати головні цінності й рухатися далі. Тож народна мудрість «Дай людині рибу — і вона буде ситою один день. Дай людині вудку — і вона буде ситою все життя» спрацювала й для самих рибалок.

Повернення до джерел

Зараз «Клуб рибалок» налічує понад тисячу членів. Їхні офіси працюють на заході, сході й у центрі країни. А цього року організація природно почала повертатися до витоків — проводити риболовні змагання. Та, як завжди, не просто спортивні, а й із соціальною складовою: для ветеранів, переселенців і всіх, хто потребує тепла, підтримки, відпочинку й спокою.

Колишній розвідник Ігор навчився рибалити ще тоді, коли тільки-но почав ходити. Для нього риболовля — це стан безтурботності, який він відчував у дитинстві поряд із батьком на березі водойми на Кіровоградщині. Війна й поранення відібрали в нього це джерело спокою.

— Тата більше немає серед живих. Багато моїх друзів загинули. Мені було важко повернутися до цивільного життя. Минуло пів року, перш ніж я потроху почав втягуватися, їздити на риболовлю. Тепер зі мною до водойми біжить мій син. Це те, що мене заспокоює, те, що повертає до життя.

Ігор усміхається й вправно закидає вудку. Тепер уся його увага зосереджена на червоній цятці рибальського поплавка, думки про війну відступають.

Ця історія є частиною книги «П’ятничний лист», прочитати її можна за посиланням.